open box open box

 

Карпатські пригоди запорізьких альпіністів-початківців

 

 

 

Пролог

Даний опус являється суб'єктивною думкою, яка не претендує на літературну премію, а просто передає пережиті враження. Всі події відбувались насправді, всі герої — то реальні люди. Всі збіги справжні.

Почала писати - поперло українською:) даруйте, кому таке лячно читати!

 

День Перший “Поїздовий”(07.03.2012)

 

Близько половини шостої вечора наша весела кумпанія збирається в чітко визначеному місці — залізничний вокзал Запоріжжя-1 — дуже приємне місце, оскільки від нього всі подорожі беруть свій початок...

 

open box open box

 


open box open box

 


open box open box

 


open box open box

 


open box open box

 


open box open box

 

 

 

 

open box open box

 

 

open box open box

 

 

open box open box

 

 

open box open box

 

 

open box open box

 

 

open box open box

 

 

open box open box

 

 

open box open box

 

 

open box open box

 

 

open box open box

 

 

open box open box

 

 

open box open box

 

 

open box open box

 

 

open box open box

 

 

open box open box

Я із Сашком Крутько на вокзалі з'являємося раніше і займаємо зручне для спостереження місце на пероні. Настрій пречудовий! У середині мене від очікування щось щекоче! Сідаючи у таксі, яким ми добиралися на вокзал, таксист зауважив, чи не до Криму ми їдемо. З якою я гордістю відповідала, що шлях наш пролягає аж до Карпат:)

Наступними на вокзалі з'являються Сашко Сердюк (Алехандро) зі своїм протеже Євгеном (протеЖеня:) Обмінюємося із хлопцями репліками, з'ясовуємо чи не забув хто-небудь щось цінне або не дуже і роздивляємось навкруги інших учасників.

У цей час дуже стрімко та напористо, у своєму дусі, до нас наближується наш керівник (інструктор, директор, організатор, ... кому хто:) Віктор Скрипніков (Rico)! Поздоровкавшись, звичайним ділом закурює цигарку. Ми всі веселі та радісні, тому гомонимо про щось веселе, одне одного підковирюємо і сміємося! Як може бути по-іншому!

Мі їдемо до Карпат! У саму колиску українських Карпат! До Говерли та Петроса у гості, щоб піднятися на самісіньку вершину, щоб помилуватися красою зимового лісу та полонини, щоб залізти по коліна у сніг, щоб насолоджуватися джерельною водою, та, на решті, вдихнути на повну грудь найчистіше гірське повітря! Ну, і звичайно, щоб здійснити сходження на дві найвищі гори України, першої (із буквою Б) категорії складності, щоб познайомитися ближче познайомитись із альп-спорядженням у вигляді кішок та льодоруба, щоб перевірити свою фізичну форму, витривалість та хто там що ще перевіряв:)

Зараз вертаюсь на вокзал, оскільки до нас приєднуються Ігор Гузь (він же Діма, він же Гога, він же...хто як зміг:))), Олена (не учасник нашого проекту, але учасник наших пригод). Останніми прибувають тріо Сергійко Чураков, Ольчик Епур та Толік Юдін, майже під саме прибуття потягу.

Швидко завантаживши себе і свої речі до вагону № 6 поїзду № 86, що прямує за маршрутом Сімферополь -Львів, ми зайняли свої місця і наші пригоди почались...

Треба зазначити, що місця всіх учасників були розосереджені по всьому вагону, тому спочатку всі сиділи на своїх та тихенько теревенили про своє. І тільки після славного міста Дніпропетровська ми зійшлися разом, бо хтось з нас отримав від батьків пакет пиріжків та курку. Коньяк батьки не передали, на жаль, але ми не дуже замутились, оскільки коньяк і не тільки було у нас із собою:) Дивно було б, якщо навпаки=)

Коротше кажучи, під пиріжки-бутерброди-яйця-зелений чай пішло все: коньяк, “джин-тонік” та бехеровка! Алехандро із своїм протеЖенею виявилися настільки кумедними хлопаками, що ми з Толіком майже шлунки від сміху повипльовували! А від того, що всі інші пасажири нашого вагону вирішили, що прийшов час лягати спати, нам прийшлось душити свій сміх, виходило не дуже тихо, але ж як весело. Пасажири виявились напрочуд дуже терплячими і витривалими, оскільки тільки після питання Rico опівночі чи не дуже голосно ми скрашуємо нашу подорож, нам стало відомо про те, що всі інші пасажири мріють про наші сновидіння=) На щастя, ми доволі швидко все висловили одне одному і розбрелись по своїх місцях - кутатись у спальники та слухати гуркіт коліс...

 

День другий “Свято на колесах”(08.03.2012)

 

Прокинувшись доволі рано, я вже не могла лежати, оскільки у вагоні було душно. Вилізли із Сашками на вулицю - поїзд став на зупинку. На свіжому повітрі стало краще, життя налагоджувалось і настрій стрімко повз наверх!

Нарешті Тернопіль! Майже південь, а ми перекладаємо всі речі до мікроавтобуса, який через Івано-Франківськ, повинен доставити нас до селища Лазещина.

У Тернопілі до нас приєднується ще один учасник - Володя Файніцький. Високий, кремезний, добрий хлопчина, але дуже скромний та мовчазний (описую, бо бачили його вперше). 10-15 хвилин на вокзалі Тернопіля і ми, вже продираючись крізь потік автомобілів, шляхуємо через місто, а залишивши його позаду - прямуємо до Франківська!

Нарешті про жіночий день! Хлопці дуже імпровізовано вітають нас із найголовнішим святом! Дарують квіти, які придбав Володя, частують шампанським, яке Rico як фокусник вилучив із рюкзака, слухаємо оптимістичні-песимістичні поздоровлення від хлопців. Ми - дівчата приголомшені та дуже вдоволені!! Гарне свято у гарному місці з гарними людьми!

Автобус швидко домчав нас до Франківська! Біля Яйця до нашої кумпанії долучається ще один інструктор - Олена Хана (я тільки приїхавши додому узнала, що її прізвище Сергієнко, а Хана — це нік-name. Цікава та дуже сильна жіночка! Я тільки здивувалась, що розмовляла вона чистою російською мовою.

Покружлявши центром міста, ми опинились у якійсь забігайлівці, де пообідали українськими стравами, адже надалі обід, сніданок і вечеря були нашого власного приготування Улыбаюсь.

І знову ми у автобусі, тримаємо шлях до Лазещини. Цікаві краєвиди спостерігаємо у вікна, хтось спить, хтось читає відповіді на запитання заліку, що має пройти після здолання однієї гори...

О 18-30 ми знов викидаємо свої речі із одного виду транспорту і закидаємо у інший. Так, так, автобус своє зробив і далі їхати не має, у справу вступає справжня техніка! Ми пересаджуємося у ГАЗ-66. Не автомобіль — звір! Підпригуючи по черзі люди-рюкзаки, ми наближуємось ще ближче до таких солодких гір...до Козьмещика. Висипавши із ГАЗ-66, ми прямуємо до наших апартаментів. На вулиці доволі свіжо: надягаємо шапки, рукавички і що там у кого ще у наявності.

У мене наші апартаменти з першого погляду викликали не шок, звичайно, але й не радість: переживаю, що не взяла ковдрик та теплий спальник... Слава яйцям, що хфонарік був зі мною! а мочалку брати не варто було:) По-тихеньку, лаючись собі під ніс, ми почали розселятись у нашому доміку... Тільки потім я усвідомила, що вперше у житті жила у хаті, де топлять дровами, готують на цьому ж вогню, а сплять на дерев'яних настилах! І це цікаво та дружньо! Крім того, будь-хто із нас міг оселитись у кімнаті підвищеного комфорту із теплим унітазом та світлом не з власного лоба, але жодна людина не залишила нашу сіру хатку... і це був добрий знак!

Повечерявши всім тим, що було із собою з дороги, ми не стали готувати щось гаряче, окрім чаю. Напившись чаю, приготувавши речі на завтрашні сходження (нагострили кішки та льодоруби), ми почали вкладатися спати. На дворі ставало дедалі зимно. Хлопці розподілили чергування по закиданню дров уночі і сновидіння оповили нас...На завтра були превеликі плани.

 

День третій “Говерляний”(09.03.2012)

 

Як там хлопці не підкидали дрова уночі, вогонь все ж таки згас і пробуджувались ми під конкретний холод, адже температура за нашими решітчатими вікнами була біля 20 градусів з позначкою мінус. Трохи поз'ясовувавши хто ж таки винен у цьому згасанні, вирішили, що все одно необхідно розпалювати знову=) Швиденько одягнувшись, вмившись, поснідавши смачнючою гречкою з ковбасою, яку хлопці - Алехандро із протеЖенею так вміло зварганили для нас всіх, ми почали збиратись на вихід. Натягали системи, щоб їм неладно було:)) складали кішки, термоси з чаєм та вивішували льодоруби на рюки...

У цей час до нас додалось ще трохи хлопців. Це були Сашко Машко (Сашко Жовтенький) та Андрійко Дубовик (Андрійко Бармен), які вже декілька днів насолоджувались місцевими краєвидами та по сумісництву опановували сноуборд на схилах гір. Крім того, хлопці так конкретно святкували жіночий день, - оченята іх блищали несамовито!

У додаток до нашої групи стали тріо із Франківська: Толік, Олеся та Богдан — дуже веселі та добрі люди, з якими ми встигли потоваришувати та поспілкуватися.

На Говерлу нас веде Олена Хана, Rico з полтавськими прямує сьогодні на Петрос.

Нарешті ми вишикувались, накрутили треккінгові палиці на необхідну довжину, отримали від Rico зображення Святого Миколи Чудотворця (може хоть хтось врятує!) та пішли на Гору! На Говерлу! Найвищу точку нашої країни, що розташувалась у мальовничому місці.

Дорога на вершину пролягає добру половину через ліс, іншу - по відкритій місцевості. Підйом починається майже з самого початку дороги і простягається через хвойний ліс. Стрункі смеречки тягнуться до неба, пухнасті снігові шапки накривають інші деревця. Погода шикарна! День дуже сонячний, без вітру. Сніг іскриться на сонці, без сонцезахисних окулярів майже неможливо дивитись... перша зупинка: зтягаємо куртки та рукавички — стає дедалі тепліше. Інструктор тримає середній темп підйому, ми більш-менш пристосовуємось до дороги, адже крок вправо, крок вліво — снігу більш ніж по коліна! Години через півтори ми вже можемо побачити нашу ціль! Наша гора як на долоні. Красива та ваблива. Дивишся на неї і не можеш повірити, що через пару годин ти заберешся на її вершину! Але як не крути, ми все ближче до неї підбираємося.

Ось і прийшов час одягнути кішки. Звичайно, піднятися на вершину можна без проблем і без них, це продемонстрували та менша половина членів групи, що просто не володіла цим чудом альпіністського спорядження, й туристи, яких зустрічали на підйомі та які зі здивуванням дивились на наші ніжки:) але ми не шукали легких шляхів:) Звичайно, що кішки одягнули у тренувальних цілях, адже необхідно навчитися правильно їх використовувати. Після одягання кішок мені здалось, що вага їх складає не менш ніж по одному кілограму. Оскільки я ще не звикла до пластикових дебелих черевиків, які так люб'язно надав на сходження знайомий, так тут ще дванадцятизуба радість додалась:) Мать-канітель, думала я перші дві хвилини підйома “на кішках”, потім вирішила відійти від цієї думки та почала аналізувати необхідність того, що ми натягли систему і все залізо, що мали (ага, всі два карабіни, вуса, а деякі унікуми вісімки й жумари). Від цієї думки у кішках стало йти простіше і легше:)

У цей час у кінці групи плентався Андрійко Бармен, який спіймав такий жорсткий сушняк, що мені було насправді лячно за нього, адже у такому стану такі навантаження м'яко кажучи некорисні. Але цей хлопак не з тих, хто хвилюється за власне здоров'я, коли така вершина перед пикою... Так що від кішок мене відволікало ще й хвилювання за стан Андрійка.

І ось ми перед самим останнім підйомом... Будь-хто із учасників проекту не виказує проблем чи слабкість, всі пхнуть як танки наверх. Тільки Сашко Крутько, як скажений, скаржиться на дикий голод, я навіть хвилювалась, щоб не вкусив когось цей вепр Улыбаюсь, адже голодний Крутько особливо небезпечний:)

В кінці кінців, ми дістаємось вершини Говерли! Яка краса постає перед нами словами виразити не представляється можливим, адже подих перехоплює, втома відступає далеко-далеко, а всі матюки, що приходили в голову на підйомі, замінюються охами і ахами. З відкритими ротами ми дивимось навкруги, безкінечно фотографуємо, намагаючись зупинити казкову мить...При цьому нам представляється можливість позиркати на нашу іншу Гору — Петрос, яку нам постає штурмувати завтра... Мені так захотілось залишитись на горі до наступного ранку, щоб насолодитись тими красотами... Проте, на самій вершині залишатись довго не входить до наших планів, оскільки нас чекає зворотня дорога і сіренька хатка=)

Спустившись до найближчої від вершини колиби, ми зупиняємось на обід: вивалюємо клунки, розтоплюємо сніг для чаю на горілці, гріємось на сонечці! Дуже тепло і приємно під Говерлою пити чай та милуватися природою. Дехто навіть зміг заснути Улыбаюсь. Все відмінно, але необхідність повернення до нашого табору кличе знову ставали на шлях.

Дорога вниз і швидша і легша, як не крути Улыбаюсь. Веселіше ми стали на спуск. Навіть трішки позаймались із льодорубом, відпрацьовуючи зупинення у вигляді самозатримання. Для більшості хлопців це було найінтереснішим заняттям за цілий день, хоча і того було мало. Збігаючи униз ми багато фоткаємось, залазячи у сніг, сміємося і насолоджуємося дивовижною дорогою по лісу.

Діставши початку нашої дороги, вітаємо одне одного і радіємо одне за одне! Все! Перше сходження відбулось! Від того такі радісні відчуття та настрій! І втома кайфова...

У цей вечір готуємо суп з сокири, отримуємо посвідчення “Альпініст України” та посвячення у альпіністи! Підписуємо клятву альпініста, злизуємо гірчицю із льодоруба, відповідаємо на питання (або не відповідаємо) із залікових, випиваємо коньяк із зірочкою та, запалюючи свічку, стаємо альпіністами. Кожний для себе визначає свій шлях, свій мотив та свої бажання. Для кожного це щось значне та приємне. Кожний, отримавши маленьку книжечку, думає тихенько про своє, мабуть радіє.

Свято набігає кінця, завтра новий день і нове сходження!

Повертаємось у свою хатку, там тепло і затишно. Під тріск дров у пічці ми вкладаємось спати, кутаючить у свої спальники. Нас на настилі побільшало:) Ті двоє, що спеціалісти по сноубордах, вкладаються поряд з нами. Нічого! Місця всім вистачає, проте спати ще тепліше:)

Хлопці ще мають попаритися у бані! Знову розподіл чергувань по підкиданню дров і Морфей затягує у свій світ непомітно...

 

День Четвертий “Петросовий” (10.03.2012)

 

Новий день стукає у віконце і знову витягає нас із теплих милих спальників... Вже буденне вмивання-приготування, чай - у термоси, кішки й льодоруби - за плечі.

Вишукуємось сьогодні по-іншому. Rico першим веде відділення із наших хлопців-молодців та Олею, Олена Хана веде мене, тріо із Франківська та Володю Файніцького. Вихід із годинним інтервалом. На сьогодні маємо дві втрати: Ігор та Сашко Крутько не йдуть з нами на Петрос, із різних причин. Але то не є горе й біда, адже головне, що вчора їм підкорилася Говерла і вони живі і майже здорові! Петрос теж здасться, нехай і іншим разом!

Шлях на Петрос геть інший ніж на Говерлу. Підхід до гори — 2 години майже по рівнині по лісовій дорозі. Тільки після неї підйом починається, крім того спочатку не такий крутий, а остання частина доволі кручена.

Бадьоро нас веде Олена на другу по вишині гору України. У мене веселі думки, якійсь-то пісні у голові, так приємно. Через годину зустрічаємо Олю, яка вертає назад. Дається в знаки вчорашній підйом — розтерті ноги, які навіть пластир не врятовує... Мені стає так шкода, що Оля вертає, але здорові ніжки набагато важливіше. Петрос від неї нікуди не втече.

А наш шлях пролягає через казковий ліс та витягує нас на відкриту місцевість. Ще трохи і час натягати наших улюбленців — кішок:) Вже набагато швидше ми це робимо і починаємо підйом. Тут холодніше ніж вчора на підйомі, адже доволі сильні пориви вітру. Доволі круто і не швидко, як мені здалось, ми рухаємось у бік вершини, із кожним кроком все ближче і ближче. Мені здається, що йти ще дуже довго і я стараюсь витрачати сили поступово, раптом їх не вистачить=) Але дуже скоро ми вже опинились на самій вершині, мені не треба було так хвилюватися про витрату своїх сил:)))

Знову накатують “враження вершини”! Петрос зустрічає нас сонцем, але дуже вітряним! Швидко фоткаємось, милуємось безкрайніми краєвидами, Говерлою та іншими горами, що постали перед нашими очами. Краса, яка затамовує подих та надає крила! Такі почуття у середині, що постає бажання співати та танцювати! Гори мають чарівний вплив на мене, я буцімто переходжу у інший вимір... я переживаю щось прекрасне! Я там особливо щаслива людина!

Кидаємо рюкзаки на плечі і шлях наш пролягає униз. Олена надає установи як правильно спускатись у кішках і ми “солдатиками” прямуємо. Зустрічаємо наших хлопців під керівництвом Rico, який розважає хлопаків як може, а хфантазія у нього будь здоров! Тому хлопці із щасливими пиками барахтаються у снігу, то зарубуючись, то виконуючи ще якусь забаганку Rico, продовжують спускатись.

А ми, виконавши пару-трійку спроб самозатримання, продовжуємо спуск із Оленою та доволі швидко дістаємо того міста, де одягали кицьок. Скинувши останніх, майже бігом продовжуємо спуск. Мене просто несе на крилах!

Пообідавши, полялякавши, ми знов на шляху до нашого табору. Дістаємо лісу, а там майже рівнина, по якій ступати одне задоволення. Думаючи про красу ліса та переварюючи враження, ми доволі швидко дістаємо нашої хати! Знову вітання із горою! Знову відчуття гордості за себе і найкайфовіша втома на світі...

Незабаром повертаються наші хлопці із Rico. Ділимось враженнями від сходження! Хлопці сьогодні більш задоволені та щасливі! І це так приємно і радісно, що кожний отримав від підйому чудові відчуття, які складно передати, але які залишились, я впевнена, у кожного із нас!

Далі були збори речей, приготування вечері, чай, посиденьки із розбором та аналізом нашого виїзду та дуже багато чаю та “чаю”:)! Кожному була надана можливість висловити власні враження та зауваження, при цьому Rico гарантовано надавав кожному зворотній зв'язок та виражав свої міркування про кожного з нас. Кожен, не залежно від того, що говорив, мав власні враження та зауваження і то є чудово, адже ми всі різні та цікаві! Головне, що не було байдужості та пустоти.

А зібравшись, біля одинадцятої години, ми із валізою дров завантажились у ГАЗ-66 і вирушили до залізничної станції Лазещина, де у другій годині ночі мали сісти у Рахівський супер-швидкий потяг до Львова. Тож, дві з половиною години весело пройшли біля вогнища на пероні станції (у станції ж є перон:) До нас приєдналась весела та велика кумпанія полтавських хлопців та дівчат, які шлях від Козьмещика до Лазещини подолали пішки. Трохи зимно було та й ніч давалась в знаки, але такі свій раховоз ми отримали без затримань! Завантажились у вагон № 6 і повідрубались миттєво!

 

День П'ятий “Львівський” (11.03.2012)

 

Прокинувшись у поїзді, відчула задуху та біль у горлі... а найголовніше — думка про відсутність білетів :) крім того, завтра комусь на роботу необхідно прибути:)

Львів зустрів нас дощем і відсутністю можливості виїхати додому сьогодні... хоча це вже наша особиста історія, адже у Львові шляхи учасників розділилися:

Алехандро з протеЖенею поїхали додому відразу — білети у хлопців були на руках;

Ігор мав білет на запорізький поїзд та мав можливість трохи подивитись Львів;

Сергій, Толік та Ольчик мали шикарну можливість цілу добу провести у місті Лева і поїхати мали завтра вранці;

Rico мав їхати у столицю братської Росії з робочім візитом;

і тільки ми з Сашком крутились як дзиґи на тому львівському вокзалі, щоб купити білети додому:) і таки купити, на наступній ранок, і перед нами відкрились горизонти, які вже мали Сергійко, Толік та Ольчик!

Але це вже зовсім інша історія...

 

Епілог

 

Звичайно, мої враження від поїздки найкращі та найприємніші!

Я намилувалась всією тією красою, що подарували нам Карпатські гори, та ці враження довго будуть гріти серце й душу!

Я дуже дякую Вам хлопці та дівчата за дружну, теплу та веселу компанію! Ви всі цікаві, своєрідні, сильні, добрі та яскраві!! Прикипіла до Вас всією душею!

Дуже дякую Rico за організацію цих пригод та настанови! Ви — унікальна людина!

Дякую Олені Хані за те, що вона супроводжувала нас, забезпечуючи безпеку, та цікаві історії!

Дякую природі за чудову погоду!

 

 

 

 

Із найсвіжішими враженнями

Ваша Марина Rocksi Наталюк.